Кількість тих, чиїх коханих забрала війна, на жаль, зростає щоденно. Вони серед нас. Тож тепер треба вчитися жити з болем своїм і жити з болем інших. Розуміти. Намагатися зрозуміти. А найменше, що можна зробити — не завдати ще більше болю. 

 

Суспільство тримається на взаємодії. 

 

Як ніколи раніше, нам потрібно навчитися слухати і просто чути — без оцінки, без вказівок, без порад, без порівнянь, без знецінення і міряння болем. Першим кроком до порозуміння є розмова, а розмова — це насамперед бажання розповісти і бажання почути. 

 

Перед вами одинадцять історій про жінок, які прагнуть говорити за двох. Про тих, хто бере в руки своє життя і бореться далі в пам'ять про своїх коханих. І роблять це попри те, що можуть почуватися самотніми, незручними та сторонніми у своєму горі.

​

Документальна виставка «Пам’ятати і жити далі» — спроба посилити їхній голос і спроба поглибити наше вміння помічати і розділяти такий досвід. 

 

Ми безмежно вдячні нашим неймовірним героїням за те, що погодились поділитися своїми досвідом, а також за їхню щирість і відвертість, незважаючи на пекучий біль в серці. 

 

Як мені, частині суспільства, якої не торкнулася втрата партнера чи партнерки на війні поводитися з тими, що пережили прощання з коханими? На це запитання ми собі відповіли завдяки цим історіям. Бажаємо і вам відшукати відповіді.