Оксані 40 років. Працювала в міжнародних компаніях топменеджеркою, HR-спеціалісткою і виконавчою директоркою. Після початку повномасштабної війни звільнилася і почала шукати можливості бути корисною в нових обставинах. Після смерті чоловіка повністю залишила бізнес-сферу і консультування клієнтів, зосередившись на розбудові спільноти і фонду «Ми разом». 

 

Народжені одне для одного в один день

 

З Володею познайомилися в інтернеті, й одразу пішли на перше побачення. Згодом Одразу ж виявилося, що навіть їхні дні народження — одного дня.

 

— Ми один одного розуміли, ми були однакові. Було дуже легко, тому що ми не заважали один одному жити, ми навпаки один одного підхопили, берегли і вирощували один одного один для одного. Це були дуже гармонійні, добрі та глибокі стосунки. 

 

Спільним захопленням були мандрівки — пара подорожувала в різні куточки України майже щовихідні. Планували досліджувати разом інші цікаві місця і закордоном. На думку Оксани, через чотиримісячний російський полон у 2014 році чоловік жив ніби одним днем, намагаючись максимально насолоджуватися життям. 

 

— Він міг ходити нескінченно, коли я вже падала з ніг, а йому ще хотілося і хотілося бачити. Він просто все-все впитував. Кожен кусочок якогось гарного краєвиду чи гарного моменту життя, він його ковтав, як повітря.

 

Оксана і Володимир мали багато планів на майбутнє: хотіли купити спільний будинок, народити дітей, стати господарями собаки і відкрити спільний бізнес. Володимир мав успішну карʼєру. Був менеджером із закупівель у супермаркеті українських товарів, напередодні повномасштабної війни йому запропонували стати директором. 

 

Жили в цивільному шлюбі — Володя хотів зробити пропозицію в гарному місці, щоб все було романтично та особливо. Але цього не відбулося — цей, як і всі інші плани, зруйнувала повномасштабна війна. 

 

«Я бачила, що він вже там»

 

Ще в 2014 році Володимир став добровольцем батальйону «Донбас». Воював в Іловайську, Широкиному, того ж року пережив російський полон. Повернувшись до цивільного життя у 2016 році, не переставав підтримувати захисників на фронті і допомагати родинам загиблих героїв.

 

24 лютого 2022 року Володимир відвіз Оксану в Ужгород. Вона думала, що залишаться там разом. Проте вже в дорозі Оксана спостерігала за коханим і відчувала, що станеться далі: 

 

— Коли ми їхали, кожен його м'яз був вже згуртований. Прямо як хижак, який гуртується перед стрибком. Я бачила, що він уже там. Я розуміла, що це його, що його кличе. І це покликання, якому ні він, ні я не можемо протистояти. 

 

Я зрозуміла, що неважливо, що б я сказала, що б я зробила, все одно рішення було вже прийнято. Воно було, тому що він знав, яка величезна глиба горя йде на нас. І він готовий був захищати. Оця рішучість, сміливість у погляді — ну це от реально такий от орлиний погляд.

 

Коли Володимир повернувся з Ужгорода, то одразу доєднався до лав ЗСУ — йому довірили тренувати новобранців у Києві. Але чоловік прагнув потрапити на передову і воювати пліч-о-пліч з побратимами. Повернутися на передову йому вдалося у липні 2022 року. Однак там йому не судилося бути довго — через тиждень ворожа ракета влучила в будівлю, де був підрозділ Володимира. Загинув у званні старшого лейтенанта. 

 

«Мені хотілося шукати кожну»

 

Свідомо проживати втрату Оксані допомогли знання із психології і чималий досвід управління людьми. Каже, що коли читає спеціалізовану літературу, то відчуває, ніби на підсвідомому рівні вже все це знає і розуміє. Мабуть, саме тому перший час після втрати відгородилася від людей і дозволила собі не уникати болю: 

 

— Я дала собі змогу тонути. Я розуміла, що я не можу блокувати ці відчуття, що не можу від них ховатися. Інакше вони все одно десь вилізуть, і вилізуть проблемами, з якими я потім не справлюсь. Але я це якось свідомо контролювала. Коли я відчувала, що зовсім погано, я вставала, виходила. Це тонка межа, щоб не перетнути її, щоб не пірнути нижче дна.

 

Уже від початку повномасштабного вторгнення Оксана хотіла активно допомагати, але, як зізнається, це не зовсім їй вдавалося. Вона почувалася як риба у воді у світі підприємництва, але не у волонтерстві в умовах війни. Усе стало на свої місця, коли Тетяна Ваценко, співзасновниця спільноти дружин, які втратили чоловіків на війні, «Ми разом», запросила Оксану долучитися до них. 

 

— Я прийшла, тому що я зрозуміла, що хочу говорити з тими, хто відчуває те саме, що і я. І я цілими днями в спільноті спілкувалася, якось виливала своє горе, підтримувала інших. І потім я зрозуміла, що таких, як ми, дуже багато і треба масштабуватися.

 

Здобути увагу ширшої авдиторії допоміг рилз про Володимира, котрий Оксана нашвидкуруч зробила, сидячи в їхній улюбленій кавʼярні. Через кілька годин відео зібрало 10 000 переглядів, і, на її подив, продовжувало набирати далі. В результаті рилз в інстаграмі Оксани подивилося 800 000 користувачів, а у фейсбуці — півтора мільйона. 

 

— Я зрозуміла, що це як допомога, як якась енергія допомагає, щоб щось створити, щоб почати робити щось корисне.

 

Побачивши відгук, Оксана почала розповідати про спільноту «Ми разом», до якої долучилося чимало учасниць саме з її дописів. Паралельно, продовжуючи справу Володимира, почала збирати донейти, аби привітати 25 родин полеглих побратимів на День святого Миколая. Зрештою, вдалося купити подарунки для 300 дітей і 200 мам завдяки небайдужості людей. 

 

Поступово охочих допомогти захисникам і їхнім близьким ставало все більше: в соцмережах Оксані пропонували гуманітарну допомогу, юридичні і психологічні послуги. Тож вона почала координувати процеси у фонді «Ми разом», щоб ефективніше закривати потреби їхньої спільноти. 

 

— Ми зрозуміли, що наша спільнота єдина в цьому роді. Я не могла зупинитись, у мене почався якийсь такий внутрішній мандраж, бо я розуміла, що таких, як я, все більше і більше, і мені хотілося шукати, шукати кожну. 

 

Оксана зрозуміла, що нарешті знайшла свою сферу і повністю присвятила час волонтерсько-громадській діяльності. І навіть коли їй запропонували чудову роботу на директорській посаді, відмовилась, оскільки зрозуміла, що не зможе поєднувати обидві справи. 

 

— Я бачила, що воно масштабується, я бачила багато відгуків та подяк дівчат. І я розуміла, що корисна тут. Хай це й безкоштовно, але це те, що я маю робити. Те, що більше за мене.

​

Порада для жінок, які втратили чоловіків

 

Найперша порада — дякувати і дихати, тому що біль треба трансформувати у вдячність. Інакше він поглинає повністю. 

 

— Дихати, використовуючи різноманітні практики. Тому що це перше, що відбувається — дихання стає поверхневим, через це починають недопрацьовувати органи, і потім болячки такою лавиною вивалюються, що важко щось із цим зробити.

 

Також важливо, на думку Оксани, обʼєднуватися. Це змога говорити про все і не тримати болю в собі, не блокувати його. А в тому, щоб нарешті відпускати крок за кроком спогади і минуле з коханим, може допомогти здійснення спільних мрій: 

 

— Потрібно виконувати, по можливості, спільні мрії, починати з невеличких. Це такі крапки потрошку розставляє, дозволяє прощатися з тим життям і отримати нові мрії, вже свої особисті.

 

«Почути себе, щоб знайти сили йти далі»

 

У спільноті Оксана ділиться досвідом із жінками у різний спосіб. Наприклад, проводить тренінги про любов до себе. Ще хоче створити Школу щастя. Каже, що Володя мріяв, щоб вона навчала людей і допомагала їм змінювати життя: здобувати бажане і виходити на інші рівні. Оксана відчуває, що це в неї добре виходить. 

 

Зараз намагається хоч трохи подбати про себе, щоб могти реалізовувати всі свої справи і також бути готовою до зими, яка, мабуть, буде не легшою для України, ніж минула. 

 

— Зараз намагаюся почути себе. Готую себе, своє тіло, свою свідомість до зими. Тому що зима буде важка, і потрібні сили, щоб її пройти і пережити. 

 

Все одно [часом] якийсь перемикач тумблер спрацьовує. От якщо тобі добре, то обов'язково через якийсь час вдарить так, що настільки було добре, настільки буде погано. Хвилі є, відкати є. Вже менше, і саме тому я зараз намагаюся себе почути. Я саджу квіти, тіскаю котів, гуляю на природі, ходжу на масаж, відновлюю себе — намагаюсь таким чином заспокоювати мозок, тому що він рветься просто на частини, працює без перерви, навіть вночі, і це дуже з'їдає.

​

​

Авторка, інтервʼюерка — Юлія Іваночко

Редакторка — Вікторія Дідковська