Юлії 40 років. Разом із дочкою проживає в Києві. Після повномасштабного вторгнення залишила основну роботу — керування інформаційним сайтом із рецептами. Нині Юлія адміністраторка спільноти «Ми разом». 

 

«Я зрозуміла, що це саме та людина»

 

Юлія познайомилася з Олексієм, близьким другом її двоюрідного брата, коли приїхала до родичів у Київ. Спочатку стали друзями, але поступово відчували, що між ними зароджується щось більше. В один момент Юлія зрозуміла, що це саме та людина, яка буде оберігати, захищати і любити. 

 

Прожили спільно 15 років. Насправді, каже Юлія, це виявилося небагато — роки швидко промайнули. Подружжя виховувало доньку та багато працювало, щоб родинне життя було забезпеченим і комфортним. Не завжди випадала можливість просто набутися разом. 

 

— Зараз настав той момент, коли ми мали б уже жити для себе. Якраз зараз дитина вже підліток, вона вже майже доросла і не треба їй багато часу, як колись, приділяти. Тому можна б уже було нарешті жити для себе. 

 

Але після смерті Олександра цей час минає не так, як того хотіла Юлія, і жінка вже сама йде життєвим шляхом. Втім, вона безмежно рада і вдячна, що мала чудові 15 років подружнього життя: 

 

— Для мене це мої найкращі роки, тому що це було таке моє справжнє життя. Впевнене, класне, веселе, наповнене подорожами. Чоловіку передусім я вдячна за дочку, тому що мені залишається його копія, і характером, і зовнішньо. Я маю для кого жити далі.

 

«Тоді я ще не відчувала такого страху»

 

Олексій був добровольцем, але здобув першу освіту у військовому училищі. Також у його сім’ї професійними військовими були дідусь і дядько. У цивільному житті Олексій, юрист за другою освітою, працював приватним підприємцем: мав інтернет-магазин. 

 

— Спілкування з людьми — це була його стихія. Він був надзвичайно комунікабельний і веселий. Ось спілкуєшся з ним, і просто випромінюється така класна енергія. Він був такий сонячний. 

 

Одразу після початку повномасштабної війни Олексій сказав дружині, що стане на захист. Спочатку пробув у ТрО Києва до кінця травня 2022-го. Влітку того ж року пішов служити за контрактом на передову у Бахмуті. Юлія ділиться, що спочатку навіть не усвідомлювала всю жорстокість реальності на війні. Особливо те, яка кількість втрат стається щоденно. 

 

— Тоді я не відчувала такого страху, як зараз. Щодо його вибору… В нашій сімʼї переважно я була лідером і приймала важливі рішення. Але в той момент мені здалося, що він обрав таку позицію, що от це не твоя справа взагалі. Я навіть не могла нічого сказати чи заперечити. Все було ясно. Коли він мені говорив про своє рішення, то так на мене глянув, що я зрозуміла, що не маю впливу на це — це вже був його вибір. 

 

Олексій відправив дружину і дочку закордон — це теж було його тверде рішення, яке навіть не обговорювалося. Місяць вони жили в Німеччині, а коли отримали візи, то полетіли в Англію, де і залишалися до повернення в Україну. 

 

Під час служби у ЗСУ Олексій часто розповідав дружині про побут військових і бойові дії. Наприклад, про те, що в Бахмуті найінтенсивніше війна велася у повітрі — позиції постійно обстрілювали. Через один із таких обстрілів у липні 2022 року Олексій і отримав поранення, коли чергував на блокпості. Отримавши звістку, Юлія одразу вирушила в дорогу, але не встигла: Олексій отримав важкі поранення і, пробувши у шпиталі 3 дні, помер.  

​

Життя після втрати

​

Найкраще триматися Юлії допомагало усвідомлення, що у дочки залишилась лише вона. І тепер за її майбутнє несе відповідальність сама, без чоловіка. Та це розуміння прийшло не одразу — спершу Юлія важко проживала втрату і замкнулася в собі. Каже, що попри роботу із психологом, певний час її дочка все ж відчувала відсутність мами. 

​

— Моя дитина, як виявилось, сильніша за мене. Їй ще дуже важко, вона й досі неспокійна: не може ходити на кладовище, не може ще повністю прийняти того факту, що батька немає. Але вона сильніша за мене. Я це зрозуміла, бо трішечки дала слабинку.  Я максимально незібрана була, і не могла дати їй всю необхідну підтримку, хоча тоді вже зрозуміла, як їй було боляче. 

 

Після дев’яти днів як поховали Олексія, Юлія повернулася в Англію, до доньки. Ділиться, що це насправді допомогло уникнути тригерів вдома, які б нагадували про втрату. Її життя там, здавалося, було на паузі. Та коли у жовтні повернулася в Україну, то відчула нову хвилю болю. Саме тоді остаточно зрозуміла, що Олексія більше немає. 

 

— Мені здається, що максимально тримають нас, жінок, на цій землі зараз, діти. В кого немає дітей, ті просто, я вважаю, дуже сильні жінки. Дуже важко, коли ще війна не закінчилася, якось себе налаштувати на те, що життя продовжується.

 

Порада для жінок, які втратили чоловіків

 

Юлія — одна з адміністраторок спільноти «Ми разом», тому багато підтримує дружин полеглих військових. Коли хтось пише «Все, я не можу. Мені здається, що я вмираю», то каже: «Я не знаю як і коли, але буде легше». На відповідь «Не може бути такого, не буде. Коли воно відпустить?», відразу відписує: «Ви самі зрозумієте, коли прийде цей час. Але стовідсотково буде легше».

 

— Мене навіть совість мучила, коли я зрозуміла, що мене відпускає, що я вже не так інтенсивно страждаю. Я себе зловила [на думці], що через це мені стало соромно перед чоловіком. А потім подумала: ні, так не можна, бо в мене зараз знову почнуться ці важкі емоційно стани. І я налаштувалась на те, що, ну все, це прийшов етап сприйняття, що його вже немає, і треба жити далі.

​

Дорослі діти

 

Юлія не очікує, що війна закінчиться за рік–два. Ніхто цього не може знати, каже. Тому й не будує планів на «після війни»:

 

— Ми, українці, зараз не плануємо. Нам не можна планувати, тому що ми не знаємо нічого. Сьогодні лягли спати, завтра прокинулися — супер, ми прокинулися! Ось такі плани. Прокинутись завтра, випити чашку кави смачної і працювати.

 

Думала деякий час пожити в Англії, щоб працювати й дати дитині хорошу освіту. Але коли сказала дочці про це рішення, вона запитала: 

 

— Чому тато пішов на війну?

— Щоб захищати тебе, мене, своїх батьків.

— А ще?

— Захищати Україну, тому що він її дуже любив.

— Ключовий момент, мамо. Він захищав Україну, а я маю їхати жити в Англію?

 

Тут Юлія зрозуміла, що більше не має аргументів — дочка права. 

 

— Наші діти стали дуже дорослими. Я розумію, що будучи на її (доньчиному. — ред.) місці, не знаю, як би поводилась. Українські діти зараз мають в собі дуже патріотичні відчуття, вони чудові. Це дуже погано, звісно, що вони дорослішають раніше, ніж їм потрібно і в таких обставинах, але вони класні. І я думаю, що це покоління швидше відродить країну, ніж ми. Я в цьому впевнена.

 

У день інтервʼю Юлія їздила до нотаріуса, де отримала в спадщину від чоловіка квартиру. Ділиться, що засмучена обставинами, за яких це сталося. Але зрозуміла — це теж лише етап в їхньому з дочкою житті, який вони пройдуть разом:

 

— Я зрозуміла, що це моє гніздо і мені тепер потрібно все робити у цій квартирі так, щоб максимально зберегти пам’ять нашої родини і те, чим і як ми жили.

​

​

Авторка, інтервʼюерка — Юлія Іваночко

Редакторка — Вікторія Дідковська

​

​