Тетяні 23 роки. Працювала помічником менеджера в приватній компанії. Після повномасштабного вторгнення РФ,  залишившись без роботи, вирушила в Польщу. Через сім місяців після загибелі чоловіка переїхала до сестри в Німеччину, де зараз мешкає і працює у страховій компанії. 

 

Юне кохання

 

Познайомилися, коли Тетяні було 17 років, а Олександру — 20. Прозустрічавшись два роки, одружилися у 2020-му. 

 

— Ми були неймовірно щасливі разом, насолоджувалися життям. Були підтримкою та затишком один для одного. Це було кохання вибудоване на підтримці, розумінні, взаємоповазі. Багато мріяли та потихеньку йшли до своїх цілей.

 

Олександр працював далекобійником і механіком, мріяв про свою автобазу. Також, продовжує Тетяна, він був щиро відданий своїй справі і любив те, чим займався. Пара навіть деколи їздила в рейси разом. Тетяна тепло згадує, як зустрічали світанки і заходи сонця, пили каву і милувалися містами України. Під час зупинок Сашко чаклував над смачними сніданками біля портативної газової плити; кулінарія була його хобі.

 

— Який би втомлений Саша не був, ми завжди зупинялися в гарному місці, щоб зробити спільне фото на памʼять. Поки він спав в кабіні, я перевіряла стан коліс. Коли хтось бачив цю картину, то дивувався, що якесь мале дівча в сарафані перевіряє колеса. Ну я ж дружина далекобійника! Це було так смішно.

 

Разом прожили шість щасливих років. Чоловік був шість місяців на війні.

 

«Це були найсильніші обійми»

 

Зранку 24 лютого 2022 року Олександр подзвонив дружині і сказав, що почалась війна. Заради безпеки він відвіз Тетяну до села Плющівка, Миколаївської області до її тітки, а сам повернувся назад, до Виноградівки (село в Миколаївській області), де жили до цього. Втім, місцевість, де залишилася Тетяна, потрапила в окупацію, і пара залишалася без звʼязку аж до визволення. 

 

— Коли нас звільнили ЗСУ, Саша одразу мене забрав назад до батьків. Це були найсильніші обійми. Тоді ж розповів, що як тільки відвіз мене, пішов до ТрО села. Не казав раніше, щоб не хвилювалась. 

 

Через тиждень, у березні 2022 року, Тетяна пережила вже другу окупацію у Виноградівці разом з Олександром і його батьками. Після визволення пара поїхала в супермаркет найближчого міста, щоб придбати необхідні речі. Там чоловік отримав повістку. 

 

Із військкомату Олександр подзвонив і попросив скласти йому рюкзак — вирішив для себе, що стане на захист країни. В нього не було жодного військового досвіду, а ще через травму ока мав знижений зір, тож міг не йти воювати. На думку Тетяни, саме окупація вплинула на його остаточний вибір: 

​

— Я не можу по-іншому, я хочу захищати свою країну. Я хочу, щоб наші майбутні дітки жили в вільній країні. І просто так сидіти вдома, я так не можу, я не така людина. Я йду на захист.

 

Спочатку Олександр служив у ТрО Миколаєва, недалеко від рідних і дружини. Коли бойові завдання у місті було виконано, підрозділ чоловіка розформували. Олександра зарекомендували до 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Спершу поїхав у Запоріжжя на підготовку, а потім — в селище Піски Донецької області. Відтоді Олександр все рідше виходив на звʼязок. Переломним моментом була смерть чоловікового друга, якому було лише 23 роки: після цієї втрати Олександр став більш мовчазний і замкнений, водночас, відчував менше страху під час завдань. 

 

На фронті Олександр був водієм, тож часто ризикував життям, евакуюючи поранених і загиблих побратимів із передової. Виконавши роботу під час однієї з таких поїздок, чоловік попросив дозволу у командирів повернутися, щоб допомогти іншим. Попри їхню заборону, адже розпочинався артилерійний обстріл, Олександр встиг привезти ще одних хлопців. І коли підїжджали на іншу позицію, то поряд вибухнув снаряд. Олександр із побратимами поряд загинув.

 

Новини, в які не хочеться вірити до останнього

 

Тетяна пригадує, що саме була на роботі в Польщі, коли отримала смс про смерть Олександра. До того моменту чоловік вже чотири дні не виходив на звʼязок — вона не знаходила собі місця від хвилювання. Надіялася, що коханий в полоні або поранений, але, на жаль, отримала інші новини. І, попри захисний стан заперечення, одразу вирушила в Україну, щоб якнайшвидше дістатися додому. 

 

Тетяна ділиться, що спочатку днями не вставала з ліжка, плакала і не спала ночами. Лише після майже 40 днів вирішила звернутися по психологічну допомогу. Зустрічалася зі спеціалістом двічі на тиждень, потім взяла невелику паузу, щоб додатково побути зі своїми переживаннями. Також почала шукати роботу — зрозуміла, що заради Олександра і його памʼяті повинна жити далі. 

 

Через сім місяців після смерті чоловіка наважилася виїхати в Німеччину до сестри. Каже, що, незважаючи на зміну оточення, все одно важко адаптовувалась. Найбільше допомагали видихнути виїзди за місто — до озера чи в гори.

 

Порада для жінок, які втратили чоловіків

 

За словами Тетяни, основу її боротьби із втратою заклав психолог. Тож необхідно шукати професіонала, який підбере індивідуальний підхід. 

 

— Всі ми молоді, і все таки заради наших коханих нам треба жити далі. Важко все одно, час не лікує. 

 

Ще зауважує, що після втрати багато жінок досить довго не звертають уваги на те, який вони мають вигляд. У них біль і втрата, і все це переживає кожна у своїй голові. Буває неймовірно важко почати щось для себе робити. Та жінка ділиться:

 

— Мені допомогло те, що я фарбувала собі очі і думала, що Олександр б мені сказав: «Кохана, ти маєш вийти з гарними очками, з нафарбованими нігтиками». Я для нього одягалась, і для нього фарбувалась. Тобто я живу для нього, я продовжую жити для нього. Є плани, які він не встиг реалізувати, які ми планували разом, і я збираюсь їх реалізовувати далі.

 

«Моє життя буде в Україні»

 

Далеких планів Тетяна поки не будує. Точно знає, що хоче повернутися в Україну, аби жити і розвиватися там. Думає пожити в Тернополі: їй дуже сподобалося це місто, коли побувала там під час гостювання у близьких, які родом звідти.

 

— Я не хочу жити в Німеччині, в Польщі чи ще десь. Я для себе прийняла рішення, що моє життя буде в Україні. Я вважаю, що це найголовніша моя мета.

 

У переддень інтервʼю була річниця смерті Олександра. Тетяна поділилася, що для неї це було так, наче пережила поховання ще раз. Знову з памʼяті виринали спогади — багато людей, багато квітів. От, наче, другий раз усе повторюється. 

 

На запитання «Як ви сьогодні?» жінка відповіла:

 

— Сьогодні. Сьогодні якось пусто… Просто пустота, біль, те ж саме — сльози, згадки, переглядаєш фото, згадуєш, смієшся, плачеш, радієш. Таке собі комбо різних емоцій.

​

​

Авторка, інтервʼюерка — Юлія Іваночко

Редакторка — Вікторія Дідковська