Ользі 46 років. Проживає в Києві. До повномасштабної війни проєктувала і створювала сайти, працювала в газетах і видавництвах. Також разом із чоловіком створила п’ять років тому невеликий розплідник троянд на продаж, який мав стати родинним бізнесом.

 

Все життя пліч-о-пліч

 

Ольга і Роман прожили тринадцять років, і виховували трьох дітей: синам-близнюкам виповнилося тринадцять років, а молодшій доньці — десять. Познайомилися ще у 2008 році, коли Ольга з кумою купили земельну ділянку в Карпатах, де побудували будиночок для туристів. Роман тоді працював у фірмі, яка встановлювала у ньому котел. 

 

— Якось так дуже все спонтанно і неочікувано сталось. Чоловік на вісім з половиною років молодший від мене. Але це бентежило тільки мене, а не його. На той момент йому було 23–24 роки, але у нього були дуже чоловічі вчинки, думки. Мені завжди було з ним цікаво, мені була цікава його думка. 

 

Ольга каже, що Роман був прямолінійний і справедливий: не любив фальшивих людей і нещирих стосунків. 

 

— У нас в сімʼї ніхто ніколи не тримав каменюки за пазухою. У нас сідалося, обговорювалося. Він умів вислухати і хотів йти на контакт. У нас не була ніколи вулиця з одностороннім рухом — ми враховували інтереси один одного.

 

Від першого побачення пара майже не розлучалася, щонайбільше кілька днів на відстані. Найдовшу ж розлуку подружжя переживало після початку повномасштабного вторгнення, коли Роман поїхав на фронт і вони не бачилися місяцями.

 

«Це мої гори, і я тут ґазда»

 

Роман походив з Івано-Франківської області і, як каже Ольга, був справжнім гуцулом, який цінував незалежність України. Ще у 2014 році чоловік хотів долучитися до лав ЗСУ, але тоді дружині вдалося переконати його залишитися з піврічною донечкою. Щоб допомагати військовим, пара волонтерила з друзями, закриваючи потреби механізованої бригади з Яворова. Роман також возив допомогу на луганський напрямок.

 

Коли ж повномасштабна війна вже висіла в повітрі, то Роман заповнив документи до полку Азов ще в грудні 2021 року. Ольга сказала, що не має права цього разу його зупинити, і прийняла рішення чоловіка. Добре розуміла, як це болить Романові. Він часто повторював, цитуючи Довбуша: 

 

— Це мої гори, я тут ґазда, і жодного москаля тут не буде. 

 

Часто люди дивувалися, чому чоловік пішов на війну, адже у них троє дітей і він міг воювати тільки добровільно. А Роман відповідав: 

 

— Тому що у мене троє дітей, я й пішов. А хто їх має боронити? Кожен має боронити своє, і тоді ми зможемо перемогти. 

 

Увечері 24 лютого 2022 року Роман поїхав на СТО, де працював, щоб оглянути і приготувати авто дружини для її евакуації з дітьми наступного дня. О 21:15 йому зателефонували з бази Азову і попросили якнайшвидше зʼявитися. Оскільки  через комендантську годину рух автомобілів було заборонено, Роман, не чекавши ранку, пройшов 17 км. О пів на першу ночі заспокоїв дружину дзвінком — уже на місці.

 

— Коли мене питають, чому я його не спинила, я відповідаю, що це було просто нереально. Йому треба була підтримка моя, а не сльози, скандали. Тим більше я дійсно розуміла, чому він там. 

 

Роман захищав Київ, Мощун, Ірпінь. У квітні 2022-го чоловік вийшов зі складу добровольців Азову і пішов служити у 24-ту механізовану бригаду як стрілець-помічник гранатометника. На початку серпня того ж року його підрозділ долучили до штурму у Миколаївській області. Ольга детально не знає, що сталося, але, найімовірніше, Роман загинув під час артилерійського обстрілу. Її заспокоює тільки одне — побратими вивезли тіло чоловіка, тож вона впевнена в тому, кого поховала. Це частково допомогло прийняти важкий факт — її коханого більше немає.

 

— Розуміючи тепер, аналізуючи деякі моменти, відверто кажучи, ми обидвоє розуміли, що він звідти не повернеться. Це відчувалось десь в наших переписках, в наших розмовах. Він повторював: «Я боюсь каліцтва і полону більше, аніж смерті. В разі чого, аби смерть — раз і все. В мене в кишені завжди з собою граната, я не здамся і ще пару за собою потягну». 

 

Любов до життя, яка допомагає йти далі

 

Ольга ділиться, що після смерті чоловіка прийняття ситуації прийшло досить швидко. Передусім їй допомагає триматися те, що вона, як і Роман, надзвичайно любить життя. Вважає, що тільки вищі сили чітко знають дату, коли людина закінчить свій шлях на землі. Тому ніколи не думала про самогубство чи про те, що вона не зможе далі жити без чоловіка. 

 

— Я розумію, що навіть якщо б не було дітей, я все-таки шалено люблю життя, і я вважаю, що це та річ, якою ти не маєш права розпоряджатися. Тримає те, що мені треба нести памʼять про нього (Романа. — ред.), що він би не хотів, щоб я здалася. Я не можу зараз все покинути і сказати: «Діти, ростіть собі як хочете». 

 

Ольга дуже хоче дочекатися перемоги, хоча й розуміє, що вона буде не такою, як очікує. Також мріє побачити, як усі українські діти ростимуть у вільній країні і матимуть гарне майбутнє завдяки Роману й іншим захисникам, котрі пожертвували найціннішим заради майбутніх поколінь. 

 

Порада для жінок, які втратили чоловіків

 

Найперше Ольга радить відсіяти людей, котрі грають на емоціях чи забирають енергію, навіть якщо це друзі чи родичі. Саме такий підхід їй допоміг, бо почала ділитися внутрішнім світлом і силами лише з тими, хто цього, на її думку, достойний. 

 

Найважливіше, продовжує Ольга, — це берегти себе і ставити себе на перше місце. В українському суспільстві існує переконання, що саме діти повинні бути на першому місці. Але жінка каже, що у свої 46 років нарешті зрозуміла — якщо сама буде врівноважена і здорова, то її дітям буде добре і вона зможе стати для них опорою. 

 

— Тримайтеся за що можете, знаходьте свій ресурс, щоб рухатись далі. Так, це страшно, і це велике горе. Добре, що я не скляна і ніхто не бачить, чого мені вартує кожного ранку робити перший вдих. Ніхто не знає, крім мене і моєї подушки, скільки в неї сліз виплакано по ночах. Не треба витрачати свої сили на непотрібних людей. Війна ніби сито, і сіє дуже чітко: тільки справжні лишаються.

 

«Земля посміхається квітами»

 

Ольга розповідає, що після смерті Романа думала залишити роботу з рослинами, на яку не залишалося сил. На щастя, працівники з її розплідника нагадали — у тебе є замовлення і замовники. І вже через три дні після похорону Ольга почала пакувати і розсилати квіти покупцям. Протягом двох місяців працювала з ранку до вечора. Справлятися з усім їй допомагала сестра чоловіка.

 

— Ми розіслали тоді 3000 троянд. В той момент я прийняла рішення, що, по-перше, він мене підтримував завжди. Ідея була моя, але в моїх шалених ідеях він завжди був поряд, я відчувала його підтримку, і, напевно, я не зможу просто це все покинути. По-друге, коли Роман вже після початку повномасштабного вторгнення пішов нас захищати, він мені постійно повторював: «Коли це все закінчиться, і я повернуся, то посаджу ціле поле червоних троянд».

 

Робота квіткових розплідників в Україні значно ускладнилася після початку повномасштабного вторгнення. Наприклад, власникам одного з найбільших українських розплідників троянд дивом вдалося виїхати з Маріуполя. Інші її колеги живуть у Херсонській області, частина якої досі окупована. Втім, Ольга продовжує підтримувати військових коштами з продажу троянд. Помічає, що і серед тих, хто професійно вирощує рослини, теж зміцніла культура донейтів.

 

А складні умови, каже вона, лише зблизили спільноту квітникарів — вони все більше не конкурують, а надійно підтримують одне одного і щиро дружать. Саме друзі-квітникарі запропонували Ользі після перемоги спільно створити сад із полем червоних троянд як памʼять про Романа —  такі квіти він найбільше любив. 

 

— Насправді я вважаю, що земля посміхається квітами. І люди, які займаються рослинами, вони здебільшого отакі щирі, відкриті, і дарують свою підтримку, посмішку і тепло.

 

Коли говоримо про майбутнє, то вся увага і думки Ольги — про дітей. Розуміє, що вони мали близькі стосунки з татом, зокрема багато спільних планів, і зараз, коли Романа більше немає, саме їй потрібно ці плани втілювати. 

 

Діти також зберігають памʼять про батька у свій спосіб: донька постійно спить у футболках Романа; один син попросив зберегти скрипку тата, на якій грали удвох, а інший — попрохав маму не продавати авто, яке вони з татом купували і ремонтували. 

 

Незважаючи на все, через що довелось пройти, Ольга випромінює багато сили і жаги до життя. 

 

— Ніхто не знає, чого це мені вартує, але я маю жити. Ми маємо жити. Не дивлячись ні на що. Роблю що можу, допомагаю точково. У мене є там хлопці, яких я знаю. Я розумію, що потреби постійні. Щось вдається закривати. І коли я знаю, що моя допомога комусь дійсно була потрібна, мені цього достатньо Вирощую світло в собі, і намагаюся ділитися ним з оточуючими. Отак стараюся зараз жити. 

 

 

Авторка, інтервʼюерка — Юлія Іваночко

Редакторка — Вікторія Дідковська