Ірині 45 років, проживає у Києві. До повномасштабної війни працювала головною бухгалтеркою, потім — адміністраторкою у великій мережі магазинів. 

​

«Звичайний побут звичайної української родини»

 

Ірина та Віктор ще на початку спільного життя створили невеликий сімейний бізнес — виготовляли і проєктували меблі. Чоловік, пригадує вона, роботу свою любив і добре знав. Навіть у їхньому будинку майже все Віктор майстрував власноруч. Часто інші дивувалися, чи не набридає їм весь час і на роботі, і вдома проводити разом, на що Ірина відповідала: 

 

— Та ні, мені не набридає. Тим більше на роботі — це ми на роботі. У кожного свої обовʼязки. Ми допомагаємо один одному, радимося.  

 

Вона завжди відчувала, як чоловік підтримував і вірив у неї. Навіть тоді, коли Ірині набридло меблярство і захотілося змінити сферу, Віктор відповів: 

 

— Хочеш щось змінити, то пробуй. Я тебе підтримую. А я знайду когось на твоє місце. 

 

Ірина часто згадує, якими були їхні стосунки. На її думку, між ними панувала не шалена пристрасть, а радше тихе й ніжне кохання, яке вони берегли для себе. Нині з сумом каже: «Мені лише спогади то й залишилися». Познайомилися ще підлітками: 12-річна Ірина дружила з сестрою Віктора. Жили поруч, разом дорослішали — щира дружба міцнішала. 

 

— Коли мені було 16 років, я лежала в лікарні. Він навчався в інституті і завжди після інституту біг до мене і кілька годин проводив у лікарні, намагаючись розважити мене трішки. Після того, як він йшов, намагався ще десь підробити копійку, щоб принести мені смаколики. 

Коли обоє почали навчатися і працювати, то нагода зустрітися випадала все рідше. Після кількох місяців Ірина і Віктор нарешті побачились, проговоривши, непомітно для себе, аж до самого ранку. Усміхнено пригадує: «З ним завжди було легко говорити». Зранку Віктор провів Іру додому, а сам одразу поспішив на роботу. Тоді і зрозуміла, що дружба переростає у щось нове, значно сильніше і більше. Віктор відчував те саме, тож невдовзі пара почала жити разом.

​

Батько — приклад і друг

 

Подружжя виховувало двох дітей: дочку, якій 25 років, і сина, якому 15. Хоча донька народилася у першому шлюбі Ірини, але Віктора сприймала як свого батька. Якось після втрати написала йому повідомлення «Ти був один з найкращих людей в моєму житті», а у День батька сказала Ірині: 

 

— Я їду до тата. Я хочу з ним побути удвох. 

 

Із сином у Віктора теж були чудові стосунки. Вільний час вони проводили за спільними заняттями. Наприклад,  ходили у дитячу бібліотеку обирати книжки. Одного разу бібліотекарка запропонувала Віктору почитати для дітей на заході, присвяченому Дню читача, і він із великим запалом погодився. 

 

Ще одне спільне хобі — карате. Після тренування Віктор зауважив, що син недостатньо виклався під час відпрацювання удару і не завадило би попрактикуватися вдома ще. Але втомлений син відмовив, а на слова батька, що це ж, мовляв, не так складно, запропонував спробувати самому. Так Віктор почав свій шлях карате не лише як глядач. 

 

Після першого спільного заняття Ірина спостерігала з балкона, як усі речі ніс син, а чоловік насилу йшов поряд. Та на її запитання, чи вже не піде більше на тренування, Віктор ствердно відповів: «Піду!» Так він прагнув власним прикладом показати, як не здаватися і викладатися на повну. Й Ірина справді бачила, скільки задоволення і натхнення це приносило сину. 

​

«Я не хочу залишити війну в спадок нашому сину»

 

Після повномасштабного вторгнення Віктор не зміг стояти осторонь, тож почав шукати військове формування для служби. Спочатку йому відмовляли через відсутність військового досвіду. Але чоловік таки знайшов добровольчий батальйон, до якого відбирали фізично найвитриваліших. Ірина згадує, як після відбору задоволено розповідав по телефону: «Я прибіг в п’ятірці кращих, а молоді навіть не всі подолали ту дистанцію!» Віктор дуже пишався тим, що в нього достатньо сил і прагнув робити все, що від нього залежало.

 

Перше завдання отримав на території Ірпеня у складі місцевої ТрО. Після звільнення міста захисникам, серед яких був і Віктор, запропонували самомобілізацію на схід України. Коли чоловік повернувся додому з воєнкомату, поділився з дружиною: 

 

— Іро, там одні діти. На захист мають стати батьки. Діти не повинні воювати. Якщо зараз я не піду воювати, через кілька років піде воювати наш син. І якщо ми зараз не виборемо цю перемогу, якщо Україна не вистоїть, є вірогідність, що воювати йому доведеться під триколором. 

 

Тоді Ірина розуміла, що зупинити чоловіка просто неможливо:

 

— Як українка я пишаюся ним, я підтримую його вибір. Як дружині мені з цим дуже важко. Це був його вибір і напевно, за такі його якості, як справедливість, те, що він не ставив свої інтереси на перше місце, я його і полюбила, і ми прожили щасливих 23 роки. 

 

Поєдинок із БМП

 

Після мобілізації Віктор служив у Рубіжному Луганської області. Інколи виходив на зв’язок, але частіше рідні отримували коротке «ок». Втім, Ірина все одно багато писала чоловікові, бо знала — коли зможе, він усе прочитає. 

 

Згадує, як одного разу вони багато переписувалися. Вдалося навіть зідзвонитися і поговорити по телефону. Після розмови Ірина написала Вікторові, що тільки зараз зрозуміла, що найбільше щастя — це чути його голос. Він їй зателефонував і сказав: «Ну, я вирішив ще трішечки щастя тобі подарувати». Останнім повідомленням Віктора було «Я люблю вас», на яке Ірина встигла відповісти «І ми тебе дуже любимо» до того, як зв’язок із чоловіком зник остаточно.

 

Попри це Ірина писала і далі, бувало й кілька разів на день. Вона знала, що ніхто з хлопців не виходить на зв’язок, але продовжувала сподіватися. Після кількох днів мовчання віри ставало все менше, а болю — все більше. Написала: «Я благаю тебе, будь живим». А вже через кілька годин їй подзвонив побратим чоловіка і сказав, що Вітя загинув. Наступне повідомлення у чаті з Віктором звучало вже так: 

 

— Я знаю, що ти ніколи цього не прочитаєш, але я не можу припинити писати. 

 

Ірина збирала інформацію про смерть чоловіка у розмовах із побратимами Віктора. 10 травня 2022 вони мали покинути Рубіжне, адже ризикували потрапити у повне оточення. Віктор зі своїм відділенням тримали передову позицію, яка прострілювалась з усіх боків. Коли туди підʼїхала БМП (бойова машина піхоти), Віктор схопив гранатомет і вискочив назустріч, щоб зупинити її. Цей двобій він програв. 

 

Бійці розповідали, що зазвичай танк чи БМП підʼїжджали і зупинялися за приблизно 250 метрів від них, відстрілювали боєкомплект і виїжджали назад. А того разу машина їхала і не зупинялася. Інших хлопців від вибуху відкинуло: отримали контузії. Не знають, чи Віктор влучив у ту БМП, але якби не він, то не відомо, чим би все закінчилося і чи залишились би живі. 

 

«З дружинами полеглих ми можемо разом сміятися» 

 

Ірина ділиться, що після трагічної звістки їй нічого не допомагало. Зателефонували, коли була на роботі. Уже розуміла, про що йтиметься — дуже хотіла почути, що чоловік поранений, але живий, та, на жаль, дізналася інше. 

 

— Це був крик… Крик, який перелякав всіх, хто там був. Я пішла з роботи раніше… Я нічого не могла робити. Перші кілька днів, мені здається, що мене от просто водили туди сюди, щоб я ставила підпис під якимись документами. Моя донька пішла до сімейного лікаря, і мені приписали таблетки. Це був жахливий і дуже важкий стан.

 

Трималася переважно завдяки дітям. Вона розуміла, що їм дуже важко, вони ж розуміли, що важко їй. Ірина намагалася якнайменше поглибити їхню травму: хотіла, щоб вони не страждали хоча б через її стан. Пригадує, що син дуже хвилювався і боявся втратити ще й маму.  

 

Також Ірині допомагала робота і гарний колектив, який поставився до її ситуації з розумінням і був готовий вислухати. Після загибелі Віктора змогла пропрацювати ще чотири місяці, а далі зрозуміла, що більше не має сил. Звільнилася і поїхала з родиною закордон. Але там стало тільки важче: ніхто не розуміє її досвіду і того, що триває війна. Саме закордоном Ірина почала слухати стріми Тетяни Ваценко-Бондаревої, співзасновниці спільноти «Ми разом», а коли повернулася в Україну, то долучилася наживо. 

 

— Саме з дружинами полеглих я можу говорити, можу жити, ми можемо разом сміятися. Це для мене нова опція в цьому житті, що я можу сміятися, але тільки з ними. Саме вони стали тим ковтком, що повертав мене до життя. І ми тримаємось так одна за одну, ми кожен день спілкуємось. При першій можливості намагаємось зустрітися. Ми разом їздимо до наших хлопців, хоча вони поховані на різних кладовищах. 

 

Спочатку Ірина намагалася все подолати самотужки. Але, зізнається, виходило не дуже, тож три місяці тому звернулася за психологічною допомогою до фахівців. Через стрес погіршилося здоров’я, зокрема концентрація, тому поки що зарано повертатися на роботу. Втім, вона хотіла б знову працювати у зручному темпі, щоб поступово відновлюватися і не мати великого навантаження.  

 

Порада для жінок, які втратили чоловіків

 

Дружинам, які втратили чоловіків на війні, Ірина радить передусім не приховувати свої переживання і говорити, шукати людей, які вже знають цей біль і можуть зрозуміти. Із власного досвіду, їй якраз допомогло прийняти свій складний досвід спілкування і змога відкритися спільноті. Завдяки іншим жінкам зрозуміла, що проходить цей шлях не на самоті: 

 

— Якщо це все тримати в собі, це неймовірно важко. Просто можна втратити здоровий глузд. І в мене було відчуття, що я втрачаю глузд, що я занадто довго горюю, як мені казали сторонні люди. Треба знайти близьких людей, знайти тих, хто тебе розуміє. Ви точно знайдете свою людину, якщо будете її шукати. Якщо скажете вголос «Мені потрібна допомога», то хтось відгукнеться. Основна порада, мені здається, — це звертатись по допомогу, і тоді її можна отримати. Просто це треба сказати. І відгук буде. Я його, принаймні, отримала.

 

«Я живу однією мрією — це перемога» 

 

На запитання «Як ви сьогодні?» Ірина відповіла, що почувається не дуже добре. В день інтервʼю, 5 серпня 2023 року, дізналася про загибель двадцятирічного хлопця, який був в одному батальйоні з її чоловіком. 

 

— Коли гинуть діти, я сприймаю це як особисту втрату. Через це стан дуже сумний… Мені дуже шкода втрачати цих дітей. Вони справжні, вони щирі, вони українці, вони патріотичні. Це ті, хто мав відбудувати країну. Це ненароджені діти. Це нездійснені мрії. Це не зроблені якісь відкриття. Це дуже важко. Якби могла, я б закрила цих дітей. 

 

Та незважаючи на болючі новини, Ірина вірить, що Україна буде квітуча, а люди — щасливі. Серед планів і мрій, котрі поки що складно будувати і фіксувати, залишається одна — перемога. 

​

​

Авторка, інтервʼюерка — Юлія Іваночко

Редакторка — Вікторія Дідковська

​

​