Олександрі 29 років, проживає в місті Славутич Чернігівської області. За фахом — соціальний педагог. Після здобуття освіти працювала в школі. Також має досвід роботи барменкою. До повномасштабної війни три роки була фахівчинею соціальної підтримки учасників бойових дій і їхніх рідних у соціально-психологічному центрі.  

 

Війна забирає людей не лише на полі бою

 

Через повномасштабну війну Олександра втратила не лише чоловіка, але й маму, яка хворіла на онкологію. Продовжувати її лікування стало неможливо через те, що армія РФ оточила Чернігів, куди раніше їздили на терапію, а згодом окупувала і Славутич. Сімʼя вирішила переїхати у Вінницьку область. Олександра пригадує, як довелося разом пробиратися через місцеві ліси, щоб виїхати. 

 

Втративши чимало часу під час переїздів, мама Олександри встигла пройти лише дві хімієтерапії. Після її смерті жінка забрала на виховання свою тринадцятирічну сестру і тепер каже, що у неї четверо дітей: сестра, двоє дітей від першого шлюбу і тримісячний син від Владислава, який загинув на війні. 

 

«На одруження в нас було три години»

 

З чоловіком Олександра познайомилася 2021 року в центрі соціальної підтримки учасників бойових дій. Вона відповідала за роботу тамтешнього музею, присвяченого повномасштабній війні, а Владислав приніс бойовий експонат під час відпустки. Після того, як повернувся на фронт, вони продовжили дружнє спілкування. 

 

Згодом Владислав потрапив у госпіталь на планову операцію, і якось сказав Олександрі, що хоче піти з нею на каву під час відпустки. Та охоче погодилася, адже теж хотіла би побачитися. Від цієї зустрічі, за два тижні до повномасштабного вторгнення, почалися їхні романтичні стосунки: того ж вечора Влад освідчився Олександрі. Пізніше зізнавався їй, що пропозицію надумав зробити ще в той момент, коли вона надіслала домашню випічку йому в госпіталь.

 

— Я спекла таку здоровенну коробку випічки, щоб для хлопців теж вистачило. Він не спав тоді (в госпіталі, залишаючись на зв’язку. — ред.) до 2 години ночі, поки я все робила. І сказав, що коли приїхала випічка зрозумів, що приїде і зробить пропозицію.

 

Коли вже вдалося залагодити всі формальності, пара поїхала у Дніпро, де в червні 2022-го розписалася. На одруження у них було три години. Потім Олександра поїхала до дітей, а Влад — на фронт. 

 

Всупереч законам війни

 

Із 2019 року Владислав був капітаном бойової машини в окремій мотопіхотній бригаді. До служби волонтерив, підтримуючи захисників на фронті. 

 

Чоловік мав звільнення від війська через підліткову травму хребта, але наполегливо проходив медогляди, і таки отримав згоду військкомату. Почувши таке рішення, мати Владислава зі слізьми відмовляла сина. Повторювала, що вони з батьком його дуже люблять. Відповідь Владислава мати вже потім переповіла Олександрі: 

 

— А хіба там хлопці не такі, як я? Хіба в тих хлопців 2 життя? Хіба їх так само не люблять як мене? Чому вони повинні там гинути, а я маю відсиджуватися тут? 

 

Він, продовжує Олександра, був людиною справедливості. Для нього не було на війні жінок чи чоловіків, лише солдати. Повторював, що якщо людина прийшла на війну, то вона повинна воювати. А якщо хтось розраховує на легше навантаження, то хай сюди не йде. 

 

У серпні 2022 Владислав отримав радісні новини з дому — Олександра вагітна. Був щасливий, адже хотів залишити когось після себе. Наступного дня звʼязок із Владиславом зник.

 

Після трьох днів чекання до Олександри подзвонили з госпіталю в Дніпрі, повідомивши про важке поранення чоловіка. Під час артобстрілу ворог поцілив у бліндаж, і Владислав з іншими побратимами почав рятувати поранених.  Перед від’їздом він помітив, що багажник із побратимами відкритий. І коли підійшов його закрити, поряд прилетів снаряд. Всупереч суворим законам війни, де кожен живий повинен передусім дбати про свою безпеку, Влад ціною власного життя врятував 3 побратимів.

 

У госпіталі Олександрі вдалося поговорити з чоловіком. Це були короткі пʼятнадцятихвилинні розмови — Владислав швидко втомлювався і часто непритомнів. Після двох тижнів лікування Владислав помер. Олександрі передали останні слова чоловіка: він спокійний, бо в нього є велика родина, і попросив передати, що він їх дуже любить. 

 

«Це вже не було життя, це було існування»

​

Спочатку Олександра думала, що взагалі не впорається з втратою. Каже, що й досі не впевнена, чи змогла. Перші 4 місяці трималася завдяки будильнику:

​

— Я знала, що мені треба встати, відправити дітей до школи, приготувати їм їсти, перевірити уроки. А наступного дня знов все те саме по порядку. Тобто я вже як собака Павлова жила, по дзвіночку. Згодом почала розуміти, що я можу помічати навіть якісь кольори, тому що перший час я не відрізняла ні дня, ні ночі, нічого взагалі. Просто був час і моє існування. 

​

Якось Олександра написала коментар-співчуття під дописом однієї з учасниць спільноти «Ми разом», і та запропонувала жінці доєднатися. 

​

— Я долучилася, і вже там оця неймовірна підтримка якось почала тримати на плаву. Саме підтримка тих, хто в такій самій ситуації, хто вже трохи пережив і пройшов хоча б щось і розуміє, як все відбувається, допомогла зрозуміти, що зі мною все окей, що я нормально переживаю те, що відчуваю. Я дізналася, що таке переживають усі. 

​

До професійного психолога Олександра не зверталася. Завдяки своїй роботі й освіті знає чимало методів впоратися з втратою. Ще допомагала подруга-психолог, яка теж проживала втрату хлопця. Вона пояснювала стадії горювання і їхню послідовність. 

 

У певний момент Олександра почала ділитися в соцмережах своїми відчуттями, і їй ставало легше. Каже, що в інтернеті є також осуд та очікування від суспільства. Якось отримувала відкриту критику свого вірша — хтось зі знайомих попросив нарешті писати щось позитивне, бо негативу вже і так багато. Проте Олександра зосереджується на відгуках людей і тому, що її досвід теж комусь допомагає. Бути корисною —  це те, що на свій спосіб рятує. 

​

Порада для жінок, які втратили чоловіків

 

Уважає, що тут немає конкретних порад, адже не існує таких слів, які можуть підтримати. Краще за слова — міцні обійми і нагадування жінкам, що треба дихати. 

 

Олександра ділиться, що діти в момент втрати не тримають, бо зникає усвідомлення, що вони є. Відчуття реальності притуплюється. Лише через якийсь час повертається розуміння, що потрібно ще виростити дітей, і тепер ти сама за це відповідальна. 

 

Радить не слухати суспільство, адже воно часто каже, що розуміє, але на справді це не так. Втрата — особисте, тому переживають її теж по-різному. Наприклад, смерть матері була непростою для Олександри, але сприйняла її з невеликим полегшенням. Бачила, як та мучилася, майже не могла говорити і страшенно схудла. Тож коли вона померла, Олександрі допомагала думка, що мама вже більше не відчуває пекельного болю. 

 

Втрату чоловіка було вже значно важче пережити, адже з Владом вона збиралася довго і щасливо жити, мала плани і відчувала в ньому велику підтримку. 

 

— Я ні в якому разі не знецінюю втрату когось. Просто цей біль різний, залежить від того, ким ця людина була. Батьки виростили дитину, відпустили її в своє життя. Ми відпускаємо батьків, тому що вони прожили тут вже своє життя. А коли помирає людина, з якою ти йшов пліч-о-пліч, це зовсім інший стан. 

 

Тому й варто, на думку Олександри, проживати свою втрату, так, як відчуваєш. Бо правильного способу немає: 

 

— Якщо хочеться плакати — плакати; хочеться сміятися — сміятися; хочеться носити чорне — хай буде чорне; хочеться рожеве чи якесь яскраве — хай воно буде таке. Потрібно слухати своє серце, що воно каже, а не людей, які намагаються порадами зробити краще, а насправді роблять набагато гірше.

 

Олександра вважає, що українському суспільству потрібно ще вчитися емпатії. Раніше існувало таке ставлення, що твої проблеми — це твої проблеми, і справлятися з ними треба самостійно.

 

— Ми, жінки героїв, і зараз залишаємося незручними для суспільства. Нам потрібно відроджувати відчуття емпатії і розуміння людей, що ми такі є, і, як би їм не хотілося, вони будуть з нами стикатися.

 

«Дякую, що ти в мене вірив»

​

Зараз, коли минув майже рік після загибелі чоловіка, Олександра вже трохи починає планувати. Передусім зосереджена на дітях. Каже, що коли підросте найменший, то продовжить волонтерити, як і Владислав, тому що зрозуміла — це справа її життя. Також хотіла б відкрити на честь чоловіка благодійну кавʼярню, щоб була памʼяттю про нього і допомагала тим, хто на фронті, адже війна ще триває, а ми маємо вистояти. 

​

— Я буду його пам’ятати, буду про нього говорити, тому що він герой. Всі, хто там загинули, герої, тому що захищали кожного з нас, жертвуючи своїм життям.

​

Влад дуже любив вірші Олександри. І коли вона якось зневірилася в собі і своїй творчості, то сказав: 

​

— Якщо в тебе навіть ніхто не вірить, то я в тебе вірю. Для мене це важливо. Побачиш, коли вийде твоя збірка, ти ще скажеш мені «дякую за те, що ти в мене вірив». 

​

Свою майбутню збірку Олександра хоче назвати «Дякую, що ти в мене вірив».

​

На запитання «Як ви сьогодні?» відповідає, що вже трохи краще. Нині розуміє, що в житті є радісні моменти, усміхнено вказуючи на малюка в себе на руках. Каже, що порівняно з тим, що їй уже довелося пройти в житті, зараз її стан нарешті нормалізувався. 

​

— Я вже можу посміхатися, можу згадувати якісь курйозні чи веселі моменти з чоловіком і сміятися з них, а не лише плакати, коли думаю про нього. Я знаю, що він хотів би, щоб я посміхалася.

​

​

Авторка, інтервʼюерка — Юлія Іваночко

Редакторка — Вікторія Дідковська

​

​

​