Катерина Яцкович
«Ми не вдови. Я ніколи не буду вдовою, тому що я дружина загиблого героя»
Катерині 35 років, проживає в Києві. За освітою вона педагог молодших класів: роботі з дітьми присвятила сім років. Згодом вирішила перекваліфікуватися, тож уже близько чотирьох років працює бухгалтеркою у будівельній компанії.
«Завдяки йому я знаю, що таке кохання»
Катерина і Володя прожили разом 12 років, із них десять — у шлюбі. Познайомилися завдяки першій роботі Катерини: чоловік її колеги працював із Володимиром. Тоді планувала переїхати до Києва, але після зустрічі зрозуміла, що мати стосунки на відстані не хоче. Каже, що до знайомства з Володею не вірила у кохання. Та завдяки йому зрозуміла, як бути закоханою і відчувати любов просто за те, що вона така, як є.
Пара мріяла стати батьками трьох донечок. Проте завагітніти не вдавалося, тож думали попіклуватися про малюка з дитячого будинку. Спершу Володя не погоджувався на такий варіант, адже мав надію, що їм із дружиною все ще вдасться. Потім, після початку повномасштабної війни, рефлексував, як багато залишилося осиротілих дітей, яким потрібна любов і підтримка не менше. На прохання чоловіка Катерина почала детальніше вивчати інформацію про усиновлення. На жаль, плани подружжя перекреслила смерть Володі.
Боротьба за життя
Володимир не був професійним військовим. «Але завжди був справжнім патріотом своєї держави», — пригадує Катерина. На захист України чоловік став ще під час АТО. У 2014–2015 роках був на передовій у Донецькій області, де брав участь у відбитті штурму російських військових на місто Марʼїнку.
Повернувшись до цивільного життя, Володимир працював водієм і механіком.
— Не було того, чого він не міг би робити. А якщо навіть чогось не вмів, то включав Ютуб, і через пів години уже знав, як це робити. Неймовірно золоті руки…
24 лютого 2022 року Володимир пішов у військкомат, аби стати на облік. Оскільки перші тижні повномасштабного вторгнення було надто багато охочих, то доєднався до лав ЗСУ як артилерист 12 березня 2022 року. Катерина складно переживала попередній бойовий досвід Володі, тож, як і тоді, просила чоловіка не йти. Цього разу навіть погрожувала розлученням, але все рівно знала, що дуже його любить і буде чекати попри все. Володимир натомість постійно казав:
— Там хлопці, як же ж я не піду… Мені буде соромно все життя.
Після навчань на черкаському полігоні Володимира відправили на фронт. Він дуже хотів захищати південь, звідки він і його батьки родом. Але командування розпорядилося інакше, і він знову потрапив у Донецьку область. Спочатку було Добропілля, потім — Сєверодонецьк. Звідти потрапив у Лисичанськ. Коротку відпустку Володимира у жовтні 2022-го пара провела у Дніпрі. Катерина згадує її зі сльозами на очах. Каже, що це були, мабуть, їхні найкращі три дні разом. Вони ж були і останні. І досі не може переглянути спільні фото з тої поїздки.
Володимир турбувався про стан Катерини навіть на перших лініях фронту, тож завжди давав знати, що з ним усе гаразд. «Не переживай. Тут нічого такого, у нас трошки гаряче. Ми тут трішечки воюєм», — заспокоював дружину. Коли не міг писати чи телефонувати, з Катериною щодня тримала зв’язок сестра лейтенанта їхньої бойової частини. Мовляв, усе добре, виходять із позиції.
Наприкінці жовтня 2022 року Володимир отримав важке поранення в голову, коли після роботи артилерії вийшов замаскувати гармату. Після звістки про те, що чоловік у нейрореанімації, Катерина хутко поїхала до Дніпра, купивши нашвидкуруч необхідні ліки. Звільнилася, щоб завжди бути поряд із чоловіком під час його евакуації до Києва і лікування там. Три місяці і чотири дні тривала боротьба за життя, але 2 лютого 2023 року Володимир помер на руках коханої дружини.
Катерина має своє пояснення, чому в такому важкому стані чоловік довго тримався:
— Він, мабуть, знав, що якби мені подзвонили день у день і сказали, що його немає, то я б цього не витримала. А так, коли я боролася за нього весь цей час, він відкривав у мені ту силу, щоб я змогла далі жити без нього…
Порада для жінок, які втратили чоловіків
У найскладніший момент Катерина знайшла підтримку у спільноті «Ми разом». Випадково натрапила на відео в інтернеті, і написала засновницям, що хоче доєднатися. На її думку, сила спільноти в тому, що учасниці поділяють біль одна одної: коли в когось менше сили, то всі інші підтримують, а коли стає краще, то вже ця жінка підтримує тих, хто в гіршому стані.
Саме розмови з іншими дружинами, котрі проживають втрату, допомогли не втратити розум і справлятися з важкими емоціями. Коли Катерина краще опанувала себе, почала заохочувати проговорювати свої переживання інших.
— Ніхто, крім мене, ніхто, крім тих дівчат цього не проживе. Ніхто. І треба бути гідними своїх чоловіків. Дбати про себе, про своє здоров’я в першу чергу, тому що дбати про нас вже нема кому. Тільки так ми зможемо, коли будемо в нормальному здоров’ї, в нормальному глузді, нести пам’ять про своїх чоловіків. Поки живемо ми, доти живі вони, доти їх пам’ятатимуть.
Час не лікує, як часто можуть казати у спробі втішити, просто людина звикає до болю. На щастя, час ще й змінює:
— Раніше я бачила тільки землю по дорозі до кладовища. Тепер у мене вже Говерла, картини, інтерв’ю. Дівчаткам, в яких ранні втрати, я всім кажу: «Дай собі час, а тепер просто дихай, просто будь тут зі мною».
«Хто, якщо не я, нестиме пам’ять про нього?»
Після смерті чоловіка минуло майже 7 місяців, і лише віднедавна в Катерини зʼявилися невеликі плани на майбутнє. Знову думає про роботу і про те, що слід розширювати коло спілкування, де нині переважно дружини полеглих військових. Також Катерина долучилася до проєкту, де з іншими жінками малює картини, які розповідають історію свого кохання. У серпні 2023-го влаштувала у Києві забіг як памʼять про чоловіків, що загинули.
Особливі для Катерини — їхні плани з Володею, що безжально забрала війна. Незабаром хоче втілити один із них — піде на Говерлу, куди візьме свого найдорожчого:
— В мене розмір ноги такий, як у Вови. Коли будемо йти на Говерлу, я одягну його улюблені кросівки. Я буду йти його ногами. Він буде йти поруч.
Та понад усе Катерина чекає повного звільнення Херсонської області, де залишилися в окупації її тато і батьки чоловіка. Хоче нарешті побачитися і мріє, щоб вони могли приїхати до сина. Катерина планує створити щось у памʼять про чоловіка після деокупації півдня, на його рідній землі.
— Я хочу про нього говорити. Про них мають пам’ятати. Не можна, забувати, якою ціною нам дається протистояння в цій війні. Ми, жінки загиблих героїв, маємо про це подбати. Як вони казали: хто, якщо не я захищатиме державу.
На запитання «Як ви сьогодні?» Катерина відповіла, що має силу діяти і говорити. Міцно відчуває присутність чоловіка, але шкодує, що він не побачить поруч із нею перемогу України. Адже, каже, Володимир гідний її, як ніхто.
Авторка, інтервʼюерка — Юлія Іваночко
Редакторка — Вікторія Дідковська
