Тетяні 37 років. Працює лікаркою-стоматологинею в дитячій лікарні. Разом із чоловіком виховували двох дітей у місті Шепетівка Хмельницької області. Нині тимчасово живуть у Норвегії. 

 

Щаслива випадковість 

 

Одинадцять років тому Тетяна почала зустрічатися з Віталієм завдяки християнському сайту знайомств. Ще під час навчання у Вінницькому національному медичному університеті подруга постійно намовляла зареєструватися там. 

 

З усмішкою пригадує, як вагалася — вказати у профілі Вінницю чи рідну Шепетівку. Обрала-таки останнє. Саме ця деталь і посприяла їхньому знайомству: Віталій пізніше розповів, що тоді вирішив більше не спілкуватися з вінницькими дівчатами, тому якщо б Тетяна вказала це місто, не написав би їй. 

 

Спочатку півтора місяці спілкувалися по телефону, потім домовилися зустрілися на «нейтральній території» — в Києві. Ще краще пізнати одне одного допомогла спільна робота в дитячому таборі, де Тетяна і Віталій мали достатньо часу для довгих розмов. 

 

— В таборі я була активна, багато йому допомагала. І дійсно, як то кажуть, він мене побачив з іншої сторони. Після цього табору Віталій мені вперше сказав, що любить і що хоче будувати зі мною стосунки. Через півтора року ми одружилися. 

 

Покликання

 

До повномасштабної війни подружжя мало звичне життя з усіма його щоденними турботами: ходили на роботу, виховували дітей, часом їздили відпочивати. Не забували і про допомогу іншим, зокрема дітям. 

 

Віталій був дитячим психологом і вчителем початкових класів, також здобував освіту сімейного психолога. Щиро любив свою роботу, тому приділяв роботі з дітьми багато часу і зусиль — часто їздив у дитбудинки і табори. 

 

Паралельно керував благодійним фондом, де планував надавати психологічну реабілітацію дітям, які пройшли складні життєві обставини. Тетяна пригадує, що у війську чоловік відчув потребу допомагати також бійцям. Проте вважав, що для цього має і сам через це пройти. 

 

Навіть на фронті Віталій продовжував надавати психологічні консультації. Тетяна, хоч спершу і не знала про це досі чує вдячні слова про його роботу: «Ваш чоловік врятував мою сім’ю, будучи на фронті». А багато колишніх учнів зі школи, де працював Віталій, писали їй і розповідали, як часто зверталися по допомогу. 

 

— Це, мабуть, найбільша похвала, коли про людину говорять плоди її праці. Це справді чудово, бо це історія про людину, яка любила свою справу і тією справою допомагала іншим. Видно, що інші це теж цінували, і були йому вдячні. 

 

«Він обрав туди йти»

 

Ще у 2014 році, коли почалася агресія РФ на сході, Віталій хотів долучитися до ЗСУ. Ніякого військового досвіду у нього не було, окрім строкової служби в армії. Тоді Тетяні вдалося переконати чоловіка не йти — їхньому сину був лише рік. Припускає, що вже відтоді Віталій виношував ідею стати на захист держави. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення, був готовий до такого вибору. 

 

Зранку 24 лютого 2022 року Віталій зібрався їхати на роботу в сусідній район — працював директором Інклюзивно-ресурсного центру для дітей з особливими потребами. Та траси вже були перекриті. Сказав Тетяні, що зайде купити продуктів дорогою додому. Довго не відзивався, аж раптом зателефонував: «Я ще зайшов у військкомат».

​

— Я зрозуміла все, і нічого йому не сказала. Можливо, він йшов і побачив велику чергу у військкомат, і саме це його наштовхнуло. Я ніколи не розпитувала, що його змотивувало. Чомусь я боялась. 

​

Спершу Віталій служив у ТрО Шепетівської територіальної громади, їхній підрозділ тоді патрулював вулиці і забезпечував порядок у місті. Але вже коли загроза для громади минула, командир запитав, хто бажає їхати на схід. Віталій хотів порадитися з Тетяною, але вона відповіла:

​

— Ти вирішив піти в ТрО, а отже і сам приймаєш рішення. Я прийму будь-який твій вибір і поважаю тебе за нього. 

​

Їхній підрозділ воював у Словʼянську, після звільнення Харківської області — у Куп’янську. У листопаді 2022 року Віталій загинув під час бою біля Бахмута. 

​

Порада для жінок, які втратили чоловіків

 

Тетяна не впевнена, що є якісь дієві поради, адже кожна проживає втрату індивідуально. Найважливіше, на її думку, — не бути довго наодинці, бо якщо бути на самоті, тебе просто з’їдає біль. 

 

Каже, що дехто знаходить розраду в роботі. Але їй це не вдалося: було важко працювати з дітьми, постійно усміхатися і бути терплячою. Турбота про своїх дітей теж не допомагала. Тетяна безмежно вдячна мамі, котра допомогла в найскладніший момент і їй, і онукам. 

​

— Я приходила з роботи та лягала в ліжко. Я лежала і так відпочивала від спілкування з людьми на роботі. Я не мала сил спілкуватись зі своїми дітьми, навіть на побутовому рівні було складно: чи поїли, чи уроки зробили. Можливо, не так важкий цей гострий стан, як оцей далі депресивний стан, коли тобі взагалі нічого не хочеться: ні прибирати, ні гуляти. 

​

У перші місяці після втрати Тетяну підтримувала пасторка з її церкви, з якою ходили на каву чи на прогулянку. Вона просто була поруч і слухала без порад. Це допомогло. Згодом Таня долучилася до групи «Ми разом», де незабаром стала однією з адміністраторок спільноти.

​

— Коли допомагаєш, вислуховуючи інших, стає легше самій. Інколи я не знаю, чим допомагати. Іноді мені просто хочеться запросити дівчину на каву і бути поряд, щоб вона виговорилася, розповіла свою історію. Я так запрошувала на каву кількох дівчат у своєму місті, і ми гарно спілкувались. 

​

«Це про те, що ми живемо»

 

Незважаючи на весь біль від втрати, Тетяна думає про майбутнє. Коли повернеться в Україну з Норвегії, хоче розпочати чаювання з дружинами полеглих воїнів. Вважає, що їм особливо потрібне живе спілкування. Хоч і не знає, як саме говоритиме, але точно вислухає, тому що суспільство, на її думку, це слухати не завжди хоче. 

 

Також планує переоформити документи з чоловікового фонду на себе. Вважає, що фонд має гарну історію і репутацію, і варто цій справі дати новий старт. 

 

А ще мріє втілити їхні з Віталієм мрії. Одна з них — піднятися на Говерлу. Тож зараз разом із дітьми тренується в горах Норвегії. 

 

— Крок за кроком виконувати маленькі мрії — це наш обов’язок, підтвердження того, що життя наше недаремне. Це про те, що ми живемо.

​

​

Авторка, інтервʼюерка — Юлія Іваночко

Редакторка — Вікторія Дідковська

​

​

​