Тетяна Ваценко
«Я буду завжди стояти за твоїм плечем і подавати тобі патрони»
Тетяні 35 років. До повномасштабного вторгнення разом із чоловіком відкрила невеличку кавʼярню у Києві. Там працювала баристкою, як і її молодший брат. Ще захоплювалася створенням аудіоказок: була співавторкою проєкту «Казочки для сонь», проходила навчання для акторів дубляжу. Повномасштабна війна дуже змінила життя жінки, і зараз її основна робота — спільнота і фонд «Ми разом».
«Той випадок, коли перше кохання — на все життя»
Тетяна з Денисом познайомилась у цирковій студії в Полтаві, звідки обоє родом. Їй тоді було 15 років, а йому — 19. Спочатку це була дружба, яка проходила різні етапи: вони то бачились, то були в різних містах. Хоча, як зізнається Тетяна, їй одразу сподобався Денис:
— Я закохалася до нестями, і це той випадок, коли перше кохання — на все життя. Бо, як би не склалося все далі, складно усвідомлювати, що може бути якесь життя без нього. Тому ось так, в 15 років, я закохалася на свою голову, і все.
За кілька років, коли Денис вже вчився в Києві, Тетяна приїхала до нього. Тоді обоє проходили нелегкі моменти в житті, але саме взаємопідтримка і тісне спілкування допомогла їх подолати. Зрозумівши, який вплив мають і як багато означають одне для одного, Тетяна і Денис стали парою.
Попри час, каже Тетяна, вона ніколи не переставала захоплюватися чоловіком, а Денис завжди вірив у її потенціал і був міцною опорою. Із ним було цікаво і в 15, і у 20 років. Також підтримка чоловіка, як і на початку стосунків, допомагала втілювати навіть найбільш шалені ідеї, серед яких була і кав’ярня:
— Я ніколи ні до чого дотичного не була, але в якийсь момент я вирішила, що нам потрібна терміново просто своя кав'ярня. І все. Ну, ми то зробили. Він сказав: «Господи, давай».
Сам Денис був каскадером, актором і викладачем сценічного руху в кількох університетах. Ще полюбляв майструвати. Наприклад, займався зі знайомим реконструкцією старої зброї: створювали репліки пістолів і шабель.
Після народження сина подружжя ніколи не відмовлялося від свого насиченого життя тільки тому, що треба піклуватися про дитину. Натомість змалку знайомили сина з різними заняттями, насолоджуючись батьківством:
— Син зростав поміж нас. Ніколи не було так, що «Ой, в нас дитина, ми не можемо…». Ми завжди все можемо, бо дитина просто з нами і все. Син виріс на каскадерських тренуваннях разом із татом. Ми влітку по гриби, рибалка, намети, і якщо раніше було бажання друзів чи когось покликати. Мовляв, та що ми самі будемо їхати? То в якийсь момент ми зрозуміли, що нам відверто ніхто не потрібен. Ми втрьох або ми вдвох, якщо влітку син у моїх батьків був. І все, риба собі ловиться, вогнище горить, а нам цікаво бути один з одним.
Чоловік із духом воїна
Тетяна вважає, що є люди, які не мають військової професії, але мають дух воїна. І таким для неї був Денис. Мужній, чесний і з загостреним почуттям справедливості. Вони з чоловіком розуміли, що буде війна. Водночас Тетяна підсвідомо знала, що для себе Денис давно вирішив — піде воювати, коли все почнеться.
— Для мене важливо, що я встигла йому сказати, що безмежно ним пишаюся і приймаю його рішення. Навіть незважаючи на те, що з наслідками зараз доводиться боротися мені. Я тоді йому сказала: «Я буду завжди стояти за твоїм плечем і подавати тобі патрони».
Денис долучився до ЗСУ, десантно-штурмової бригади, одразу. Перший тиждень після вторгнення РФ воював під Полтавою, а від початку березня — під Гуляйполем Запорізької області. Відколи він пішов до війська, Тетяна активно волонтерила і збирала кошти, забезпечуючи чоловіка і його побратимів усім, що могла знайти в Україні і закордоном.
Пара спілкувалася за кожної нагоди: розмовляли були про майбутнє і про спільне життя, аби не обговорювати те пекло, через яке проходив чоловік на фронті протягом трьох місяців — весь час знаходився на передовій, лице в лице з ворогом.
— Сказати, що це складно — це нічого не сказати. В мене досі судомить іноді руки від постійного тримання телефону. Бо це ж шалений страх пропустити повідомлення або дзвінок, коли він може поговорити. Як би ти не переконувала себе, що все буде добре, що він повернеться, підсвідомо ти розумієш: будь-яке повідомлення, будь-яка його можливість поговорити по телефону може бути останньою. І боїшся просто до сказу пропустити цей момент.
На одному з останніх завдань Денис під обстрілами допомагав пораненим побратимам вийти з окопів на безпечнішу територію. Після вдалої евакуації повернувся на нульові позиції замість евакуйованих бійців, за наказом командира. Наступного дня Денис і двоє побратимів мали знову виходити з позицій. Попри сильний артилерійський вогонь чоловікам вдалося застрибнути в авто, яке приїхало їх забрати. Раптом машина з’їхала на узбіччя через погану дорогу — під колесами здетонувала міна саме з того боку, де сидів Денис. Він загинув відразу, а двоє побратимів дивом залишилися живі.
Розділивши біль, трохи легше його проживати
20 травня 2022 року Тетяна поїхала до Києва, щоб закрити спільну з Денисом кавʼярню, постійно працювати в якій уже не було змоги. А вже наступного дня подзвонила чоловікова сестра — Денис загинув. Тетяна не могла говорити майже добу.
— Відверто кажучи, моє життя тоді і закінчилося, бо я загинула з ним разом там.
Аби ділитися своїм болем і проживати втрату, почала активно вести сторінку у фейсбуці. Поступово завʼязувалося спілкування з іншими жінками, які теж втратили чоловіків. Так виник чат із 20 учасницями.
— Кожна не знала, як дихати. Ми почали зіштовхуватися з тим, наскільки не приймає і не розуміє нашого болю, знецінює життя наших чоловіків, наші стосунки, наші почуття і нас, суспільство, в якому ми живемо, і за яке вони, власне, загинули. Бо вони пішли за нього воювати.
Коли запитів долучитися до чату ставало все більше, Тетяна створила групу «Ми разом». Пригадує, що зовсім скоро емоційно вигоріла, адже мусила постійно працювати з жінками полеглих воїнів і їхнім болем. На щастя, тоді роботу підхопила Оксана Боркун, співзасновниця «Ми разом», тож проєкт вдалося зберегти і масштабувати.
— Як ми з Оксаною це зробили в тих станах, в яких ми були, я не уявляю. Ми настільки присвятили себе цій справі, що витягували, мабуть, і себе певним чином. До спільноти дівчата не могли додатися самі, а лише після того, як напишуть мені або Оксані. А це спілкування, ніби мінімальне — трошечки розкажіть про себе, про нього — і ми пропустили через себе таку кількість історій, що якийсь момент я зрозуміла — стоп, я більше не можу. Довелося дистанціюватися на певний час.
Коли Тетяна повернулася до діяльності у спільноті, то почала проводити стріми, де учасниці спільноти «Ми разом» читали книжки й обговорювали прочитане. Ці віртуальні посиденьки, каже, стали ніби колективною терапією.
У жовтні 2023 року кількість учасниць перевищила 2000. Й організаторки спільноти, серед яких і Тетяна, незмінно огортають підтримкою кожну, якій потрібна допомога, щоби впоратися з тяжкою втратою.
Поради для жінок, які втратили чоловіків
Таня щиро зізнається, що часом сама не може дібрати слів для жінки, яка щойно втратила чоловіка. На її думку, спочатку найважливіше — просто слухати, і лише потім намагатися підтримати і говорити. Слова ж на кшталт «біль пройде» для Тетяни звучать неправдиво, тому не любить цієї фрази і не каже її нікому.
— Біль не пройде. Він залишиться, але буде інший, трансформується в щось інше. І дуже круто, якщо він трансформується у вдячність до чоловіка. У вдячність до нього за спільне життя, за те, як він на тебе вплинув, за ваші спільні досягнення, за те, що він у тебе був і є. І от коли з'являється вже емоція вдячності, тепла до нього — це добре. Це про життя.
Замість таких порад, вона ділиться тим, що стало важливим для неї і якою вона вирішила бути.
— Він гідний воїн. Воїн не міг вибрати негідну собі дружину. Значить, я маю відповідати цій гідності. Денис завжди мною пишався, моїми досягненнями, вірив в мене. І я буду жити так, щоб він мною пишався там. Жити, хоч це дуже боляче, але, чорт забирай, за двох. Дивитися на цей світ за двох.
Для мене дуже важлива оця гідність. Я не жертва. Так, я вдова. Мій чоловік загинув на війні, захищаючи. Я ним пишаюсь, я хочу, щоб він пишався мною. Я гідна його, я гідна його вчинку, його подвигу. І я буду достойно нести його пам'ять у цей світ.
«Плани залишились десь у минулому житті»
Для Тетяни неймовірно складно планувати зараз, це «десь в минулому житті». Ділиться, що в серпні 2022 року повернулася за кермо, і відтоді постійно їздить у невеликі подорожі — поки планує лише те, коли і куди їде наступного разу.
— Це мій шлях — у дорозі. Це певна втеча від себе, хоча свідомо розумію, що від себе не втечеш. Але це мій шлях. В дорозі шукаєш якоїсь опори, шукаєш те, що в тебе в житті було, хоча ти розумієш, що саме такого, оцього відчуття дому, стабільності, ти вже ніколи не відчуєш і не знайдеш.
Більш масштабні плани повʼязує лише з чоловіком. Каже, що хотіла б написати про нього книжку.
— Моя мета — говорити про наших хлопців більш масштабно. Це інформаційна війна, яку я можу вести в такий спосіб. Дуже важливо доносити правду про цю війну. А для себе, я не знаю, скільки ще має пройти часу, щоб я захотіла щось.
Також Тетяна привертає увагу суспільства до досвідів жінок, які втратили чоловіків на війні. Вона організувала вже дві фотовиставки у США і в Іспанії з їхніми історіями. Серед планів — показати її серед якомога більшої кількості міст і країн.
— Я намагаюся діяти і не зупинятися. Маю відчуття, що якщо зупинюся, то просто вже розпадусь на мільйони уламків, і вже ніхто мене не збере. Я не можу сказати зараз дуже красивих, життєстверджуючих лозунгів. Я вірю в нашу перемогу, але теж знаю, наскільки там складно. Але рухаємось [вперед].
Авторка, інтервʼюерка — Юлія Іваночко
Редакторка — Вікторія Дідковська
